Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Нагуєвичі: безкоштовний рай для молодого автора

Франко за ноутбуком. Малюнок Ольги Хабунь

Франко за ноутбуком. Малюнок Ольги Хабунь

Ніч з 30 квітня на 1 травня. Я їду у плацкартному дев’ятому вагоні. Згадую з усміхом останні романтичні прогулянки в рідному місті Кременчуці на Полтавщині і готуюся до нових прогулянок – стежками Івана Франка у Нагуєвичах на Дрогобиччині, неподалік від чудового курорту Трускавець. Мені пощастило – у вагоні тихо, ритмічно стукотять колеса, більшість пасажирів – дівчата з ноутбуками, граються і бігають дітлахи. Ця більшість незабаром вийде у Києві та назавжди щезне із мого життя. Замість них поруч зі мною сядуть уже серйозні, статечні люди: жінки похилого віку, велосипедисти, що готуються до походу в гори, закохані пари, військові… Цікаво, чи багато їм відомо про Івана Франка, думається мені знічев’я. Особисто я знала про нього лише загальновідомі факти: відмінно вчився, дуже багато писав, номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури… Тьмяно пригадую вірш «Каменярі» Франка, який вчила у школі. Ну й, звичайно, відоме «Чого являєшся мені…»

«І все? – запитую свою пам’ять із подивом. – Це все, що я можу згадати про Франка?..»

«Так-так-так», – гуркотить поїзд.

Образ Франка у моїй свідомості, здається, зшитий з різних «клаптиків», наче аматорська ковдра, яку ще можна повісити на стіну, мов рушник. Так, один «клаптик» мені подарувала школа, згадана вище. А інший «клаптик» прийшов уже із соцмережі Фейсбук, де колись випадково прочитала категоричний допис, який стверджував: Іван Франко лише використовував свою дружину, а отже, був поганим чоловіком. Зрештою, на останній «клаптик» випадково натрапила у книжці, в якій хтось (чи не Андрухович, бува?) припустив, що таки Франко переробив тонну зайвої роботи, а можна ж було інакше…

Та ось я вже у Львові і сідаю на потяг до Дрогобича, це ранок, це 1 травня, святковий день. То кажете, продовжую подумки сперечатися, переробив тонну зайвої роботи? Але ж якби не ця тонна, не було б тепер ні музею імені Франка, ні заповіднику Нагуєвичі, ні гостинного Будинку літератора в Нагуєвичах. І я б не домовилася безкоштовно пожити в цьому будиночку як літераторка. Саме так – безкоштовно. Ось вона, омріяна письменницька резиденція. І де! Неподалік від курорту Трускавець, у Дрогобицькому районі, де безліч легенд. Рай для молодого автора, справжній Франковий едем. Дивовижно щастить із погодою. Коли я сиджу в поїзді, дощить. Коли виходжу – дощ припиняється, незабаром стає сонячно. Я тягну валізу до найближчої маршрутки №2, вона їде на потрібну мені, другу автостанцію, звідки з Дрогобича до Нагуєвичів вирушає автобус. Люди у транспорті надзвичайно ввічливі. Відразу декілька пар рук тягнуться до мене, щоб допомогти з валізою, хлопчик поступається місцем, жінка підказує, де вийти. Я розчулена, місто Дрогобич зустріло мене, як рідну, я в ньому – своя.

Неначе вдома.

Своєю працею Франко подарував мені, більш ніж сто років потому, шанс відпочити душею у заповіднику. Без тієї – зовсім не зайвої тонни роботи – світ був би іншим.

Я точно була б іншою.

Автобус зупиняється навпроти музею у Нагуєвичах. Мені знову допомагають із валізою. Зустрічає худий охоронець, майже відразу підходить заступниця директора музею Галина Топільницька, з якою я домовлялася про безкоштовне проживання в Будинку літератора. Незважаючи на те, що 1 травня – святковий і вихідний день, вона мене зустріла. Я щаслива, бо – серед своїх.

Двоповерховий Будинок літератора затишний, в ньому нікого немає, крім мене, майже всюди – килими, є невеличка бібліотека, яку ще можна перетворити на конференц-зал, за нею – кухня з усім необхідним, і плита, і мікрохвильова піч, і холодильник працюють. Підіймаюся на другий поверх. Там уже дві відпочинкові кімнати, одно- і двомісна, я обрала більш простору – двомісну. Я відчуваю, що закохуюся у цей будиночок серед заповідної зони, з вікон відкриваються чудові краєвиди, саме вони стають першими враженнями про Нагуєвичі. Я заслуховуюся цвіріньканням пташок, дивлюся на ліс за вікном, на пагорби, на небо… і розумію: це те, чого прагнула душа. А щойно виходжу з будинку, бачу гори вдалечині. Карпати, за якими страшенно скучила. Неймовірно тягне до них, а проте спочатку треба придбати їжу в магазині неподалік. Поруч із ним працює піцерія, де готують доволі смачно. І дешевше, ніж у Львові.

Увечері я зачиняюся в будиночку. Навколо тиша, за вікном темрява. На мить стає страшно, проте відразу нагадую собі, що поруч із музеєм – охорона, яку завжди можна покликати. Мимоволі пригадуються численні легенди Нагуєвичів, котрі свого часу записав Франко, особливо та, в якій розповідається про сліпого упиря, що лікував людей. Сліпий упир – і лікував! Чи змогла б я додуматися до цього, пишучи темне фентезі?.. А хтось додумався, чиясь уява виявилася здатною поєднати несумісне – упир і цілитель, що й не дивно: надихає саме місце, ліси і гори здаються населеними різними містичними істотами. Я починаю розуміти секрет плідної творчості Франка: хочеш багато писати – треба просто жити в такому місці, як Нагуєвичі. Втім, Франко був не лише письменником, але й перекладачем, доктором філософії, вченим, політичним і громадським діячем…

Ранок, 2 травня. Я потрапляю на екскурсію в музеї, її проводить прекрасна жінка, і коли вона розповідає про ті труднощі, які доводилося долати Франку та його рідним, на очі мимоволі навертаються сльози. Внутрішньо здригаюся, коли чую, що Франко пішки повертався після навчання з Дрогобича до Нагуєвичів, адже сама я їхала з міста автобусом, і таку відстань раніше долали пішки… Дивлюся на численні експонати, музей доволі сучасний, світлий. Він дихає життям, у ньому дійсно працюють, його справді цінують. Думається, Іван Франко був би щасливий, якби побачив його. Що вже казати про мене – молоду авторку, яка отримала можливість безкоштовно пожити в такому місці. Я дивлюся на стіни, на обличчя працівників музею і розумію, що хотіла би приїхати сюди коли-небудь іще раз.

Після екскурсії у будівлі шукаю стежку Івана Франка, яка, виявляється, є у заповідній зоні лісу. Стежку легко знайти за поворотом, і ось я вже стою перед дубом, під яким Франко написав оповідання «Олівець». Стежка веде далі, то тут, то там можна прочитати різні цитати Франка. Одна з них нагадує: «Лиш боротись – значить жить». Мимоволі в моїй свідомості це перегукується із Шевченковим: «Борітеся – поборете!»

Погулявши стежкою Івана Франка, виходжу із заповідника і йду до річки Радичів, за якою починається ліс. А за лісом – гори. Я милуюся ними, і здається, немає нічого важливішого, ніж оті величні хребти, які дарують спокій. Мені трохи дивно, що Нагуєвичі досі не перетворилися на курорт, тут не придбати сувенірів, тут немає дорогих дрібничок, немає навіть банкоматів, тут тихе і звичайне життя серед гір. І слава Богу! Повертаючись до Будинку літератора, я б не хотіла натрапити на цікавих туристів. Однак, можливо, все це ще попереду, адже в музеї проводяться різні події, у тому числі презентації. Мальовниче місце вже тепер приваблює багатьох.

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ ТИМ, ХТО ЗБИРАЄТЬСЯ ВІДВІДАТИ НАГУЄВИЧІ:

  1. У селі немає банкоматів, тож варто брати із собою готівкові гроші
  2. В Нагуєвичах регулярно їздить автобус, тому немає потреби долати велику відстань пішки
  3. Домовляйтеся про безкоштовне проживання із директором музею імені Франка Богданом Лазораком заздалегідь, телефон є у вільному доступі на різних офіційних сайтах Дрогобича
  4. Витрати на їжу й дорогу
  5. Якщо ви в Будиночку літератора на декілька днів, нагадуйте охороні щовечора, наприкінці робочого дня, щоб не зачиняла ворота, інакше не буде можливості прогулятися перед сном
  6. І просто почувайтеся як вдома

ПОДЯКИ

Я безмежно вдячна директору музею Богдану Лазораку і його помічниці Галині Топільницькій, а також усім іншим працівникам музею імені Івана Франка. Я дякую Олегу Стецюку, котрий першим порадив мені побувати в Нагуєвичах. А ще – велика подяка Івану Франку, чия титанічна праця таки продовжує жити і впливати на творчість багатьох письменників.

Це була справжня карпатська магія.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *