Насамперед інтонація, або «Reality Show/Magic Show» Вікторії Гранецької

Заснувавши видавництво «Дім Химер» разом із Владом Сордом, Вікторія Гранецька все ж не перестала бути насамперед чудовою письменницею. Це доводить «двостороння» збірка оповідань «Reality Show/Magic Show», видана в тому ж «Домі Химер».

Насправді, якщо подумати, мабуть, жодне інше видавництво не взялося би за такий химерний проєкт, як «двостороння» збірка, коли одна половина книжки – «Reality Show» (сюжети, взяті із життя) – відокремлена від другої – «Magic Show», яка починається із задньої, перегорнутої, обкладинки книги. Це винахідливо, цікавий читач, зазирнувши на останню сторінку книжки, не зможе побачити, чим же закінчується завершальна історія, зате прочитає початок оповідання «Остання жінка на Землі» з циклу «Magic Show».

Та все ж не кожен ризикнув би видати таку збірку. Вікторія Гранецька це зробила разом із Владом Сордом, і тепер можна сказати: зробила недарма. Читач отримує не просто винахідливо видану книжку. Він отримує насолоду від читання самих історій, подібну до тієї, яка виникає, коли повільно п’єш вишукане вино. Коротка проза Вікторії Гранецької справді подібна до вина. Заворожує насамперед інтонація, зріла та переконлива, жіноча і водночас дивовижно стримана. Це і є той авторський – внутрішній – голос, яким Вікторія Гранецька розповідає свої історії. Напрочуд природний для химерної короткої прози. Власне, книжка читалася мною навіть не заради того, щоб дізнатися, що ж буде далі, а заради того, щоб «слухати» цю авторську інтонацію далі. Здається, хтось колись зауважив, що письменницький стиль має нагадувати владний рик лева. Що ж, можна сказати, у Вікторії Гранецької стиль нагадує владний рик левиці. Або пантери, яка зображена на обкладинці. Вже перше речення першого оповідання «Рак» (цикл «Reality Show») доводить це. І доводить, що у збірці немає нічого зайвого та випадкового. Ось це речення:

«Я мусила їх побачити, раків».

Не «Я хотіла їх побачити», не «Я мусила побачити раків», а саме: «Я мусила їх побачити, раків».

Також Вікторія Гранецька впорядкувала усі оповідання за змістом так, що вони викликають у читача певну послідовність емоцій. Це не просто окремі історії, вони всі доповнюють одна одну, а обидві частини зрештою стають однією книгою, романом, складеним із оповідань. Це той випадок, коли немає чіткої межі між короткою і великою прозою. Адже сам задум творів у збірці масштабний, романний. У них можна побачити і війну, і боротьбу із невиліковною хворобою, і навіть 2218 рік. А все завершується, хоч як дивно…

Ні, чим завершується, краще дізнайтеся самі, придбавши книгу. Єдине – ні в якому разі не читайте збірку у потягах!

Аліса Гаврильченко

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *