...102030...686970...Остання

Весняні зміни

А серце б’ється, ожива…

(Т. Г. Шевченко)

Була довга зима.

За цей час відбулося багато серйозних змін. Місяць лютий 2014 року розбудив у багатьох серцях лють і гнів, після чого прийшов тужливий крижаний траур. Проте життя продовжується, і саме весною начебто пахнуть слова Шевченка: «А серце б’ється, ожива…» Продовжується і літературне життя.

Почнемо з конкурсу «Коника купала 2014». На прохання його організатора Василя Юдова з 1 березня 2014 року нові конкурсні твори тепер приймаються від автора тільки з «Формою згоди», яку можна побачити на конкурсному сайті та в нашому інтернет-журналі у відповідних статтях. «Форма згоди» потрібна, щоб потім не виникло непорозуміння (наприклад, через передачу автором авторських прав видавництву чи публікацію автора в іншому ресурсі).

А літературно-художній журнал «Стос» оголошує випуск №2 з 1 березня по 1 червня 2014 року. Саме у цей проміжок часу від авторів приймаються нові твори для другого випуску. Якщо твір надходить цікавий і якісний, він публікується на сайті журналу найближчим часом.

І, нарешті, в українській літературі відбудеться довгоочікувана подія – відзначення 200-річчя від дня народження Шевченка 9 березня.

Тож згадаймо Кобзаря: «Возвеличу малих отих рабів німих», «Борітеся – поборете», «І мертвим, і живим, і ненародженим…» Ці слова досі надихають багатьох поетів, та й прозаїків, драматургів… зрештою, критиків.

Особисто я знову і знову повторюю подумки: «А серце б’ється, ожива…» І серце справді потрохи оживає, відчуваючи весну.

Редактор журналу «Стос»

Аліса Гаврильченко

Хороша порада (№48)

Ну, така собі співачка,

Голосиста, наче качка,

Про концерт якої в місті

Швидко ширилися вісті.

В композитора спитала,

Його думку запитала,  Читати далі »

Позначки:, ,

Єгор КОНИК. Мумія 4. Стара молитва

Передмова

 

«В кожному порядному домі схований свій скелет у шафі», – так кажуть  зазвичай руді та дотепні хлопці з туманного Альбіону. Що вони при цьому мають на увазі, сказати важко, а спитати у нашому селі нема в кого, бо англійці бувають у нас вкрай рідко.

Та в одному з сіл на Полтавщині знедавна стали казати ось як: «У кожній порядній громаді десь схована своя мумія»…

І вони мають рацію. Чому? Бо, мабуть… А я думаю, що не мабуть, а точно мумія та буде дуже схожа на громаду, яка її відкопала.  Читати далі »

Позначки:, , , ,

Елайн РОЙЗ. Помаранчеві вогні війни

Коли мене хтось раптом запитує, як це воно жити нічого не бачучи, я відповідаю, що чудово. Так, я не бачу цього суворого світу, овіяного попелом і смертю війни. Але все ж я чую, та мало коли вірю своїм вухам. Я чую біль і крики, а інколи радість і надію. Коли мене запитують, що я бачу перед собою, я кажу, що бачу її – мою Оксану, легку та ніжну. Вона стоїть переді мною, коли я заплющую очі, і не покидає мене, коли розплющую.

Рання весна. 1943 рік. Вже потихеньку танув сніг, і на вулицях ріками лилася вода. На диво, кругом було тихо. Вже перестали ревіти гармати, не виднілися вогні солдатських рушниць, деінде бавилися безпритульні діти. Люди боялися вистромлювати носи зі своїх домівок. Раптом фашисти… Та про це ніхто не смів говорити, хоча багато хто думав. З останнього нападу фашиських офіцерів пройшло шість місяців, і мешканці села Підльохівка потроху поверталися до нормального життя.

Того дня я сидів на ганку і вистругував із дерева фігурки різних звірів. На вулиці була підозріла тиша, і це не давало мені спокою. Здавалося, що ось-ось повинно щось початися. Я це відчував. Але хто б мені повірив, якби я сказав це якомусь перехожому на вулиці, або навіть власній дружині. Хто б повірив хворому чоловікові, якого навіть до армії не взяли?  Читати далі »

Позначки:, ,

Не те (№47)

– Чому, малий, такий сумний? –

спитав синка татусь.

– Скажи, як справді я вродивсь? –

шепнув йому Петрусь.

Той рот роззявив. Думав мить:

– Чого цікавить так?  Читати далі »

Позначки:, ,

Міф про Сізіфа (№46)

Микола Іванович Диплодюк – професор університету, філософ за фахом і за самою своєю природою. Високий, огрядний і сивий, він тихо плаває галасливими університетськими коридорами, ніби айсберг у розбурханому морі. Студенти любовно називають його «наш Диплодок» – поза очі, звичайно, хоча Микола Іванович не став би, напевне, на них ображатися – на те він і унікальний експонат музею людських старожитностей, динозавр духу, яких не може вмістити наша вузесенька, зашорована епоха.

Микола Іванович – утопіст: він вірить, що українська хата не завжди скраю. І життя суворо карає вигадника-професора за таке катастрофічне нерозуміння реалій.

Уявіть картину – зима, ожеледь, мокрий сніг. Крізь сутінки й заметіль проривається Диплодок – гігантський професор у куценькому пальтечку. Раптом у асфальті – діра. Микола Іванович обережно тупцює довкола відкритої каналізації, зазирає в темне, шипляче провалля й зітхає. Примарні люди-тіні проносяться повз, не звертаючи уваги на стурбованого професора.  Читати далі »

Позначки:, ,

Дід Клим і баба Климиха (№45)

Вони одружилися за царя Миколи. Клим був високий і худий, чорнявий, гарний на вроду. Домаха видалася низенька, русява й довгоноса. Баба була швидка і скупа, дід – неповороткий і довірливий. Ще замолоду почали вони лаятись і лаялись довіку.

Дід майстерно крив стріхи, баба складала копійку до копійки й мала таки їх чимало, тож не дивно, що Клима і Климиху постановили розкуркулити. Домаха спішно ховала у знайомих свої невеличкі сільські скарби, а дід заколов порося й підвісив сало в погребі під стелею. Випещеного кабана – білого й великого, ніби хмаринка, – заколоти не наважилися. Вирішили переховувати його в дочки. Баба знала: можуть забрати все, окрім того, що на ній. Тож у літню спеку не розлучалася Климиха із кожухом і навіть уночі, коли сонна земля важко й гаряче дихала на село, спала у валянцях.

Втім, уникнути катастрофи не вдалося. Бригада активістів довго товклася у їхній хаті. Багато чого забрали, проте сала все ж не знайшли, хоча й нишпорили прямо під ним. Дратувало перевіряючих і бабине «капустяне» вбрання, однак забрати одяг не мали права. Захеканий від збудження бригадир схопив жінку за комір і щосили струснув. Читати далі »

Позначки:, ,

Петрикова наука (№44)

Петрик відійшов від виховательки й озирнувся. Довкола буяла весна. Сонечко весело підморгувало хлопчику, простягало до нього тисячі тонюсіньких лагідних ручок. Де-не-де купались у синяві неба бузкові хмаринки. Вони поверталися з боку на бік, підставляючи сонечку то блакитний животик, то рожеву спинку, і повільно пливли до горизонту, який простягся над розігрітою землею лазуровою стрічкою марева.

Хлопчик придивлявся до землі. Між соковитими травинками бігали мурахи, тягнучи за собою маленькі гілочки. Метелики кружляли в танку і сміялися над мурахами, які не знали спочинку навіть у такий чудовий день.

Петрик шукав «таємницю». Учора по телевізору він почув, як якийсь поважний дядечко доводив тітонькам, що весь світ – то таємниця. Він казав, що за всіма речами прихований якийсь незбагненний сенс, і що ще жодна людина не знайшла його. Спочатку хлопчик здивувався: така сила-силенна людей досі не знайшла один якийсь невеличкий «сенс». Але відповідь з’явилася сама собою – дорослим просто ніколи його шукати. От, наприклад, мама. Читати далі »

Позначки:, ,

Хто це? (№43)

Батька щось спитати хоче враз мала Орися:

– Хто це тут маленький, сірий? Котик ачи киця?

В тата справ своїх багато. Доньку ледве слухав:

– Ти сама дивися, доню. Глянь хоча б на вуха.

Та ж очима тільки кліпа. Що це каже тато?

Сіла, бідна, ледь не плаче. Міг таки сказати.  Читати далі »

Позначки:, ,

Нарешті (№42)

Обом їм істина відкрилась.

Лиш після РАЦСу сон збувався:

–  Нарешті ти мені зустрілась!

–  О, врешті ти мені попався!

 

 

Позначки:, ,

...102030...686970...Остання