...102030...697071...80...Остання

Анна EDELWEISS. Історія одного піаніно

Колись я було деревом, високим, струнким, з густою розлогою кроною та міцним корінням. Узимку я красувалося, немов паризький франт, білою пухнастою шапкою, яку щороку дарувала мені заметіль. А влітку пташки весело щебетали на моїх вітах, радіючи сонцю і теплу. Та одного ранку прийшли люди, спиляли мене і відвезли спочатку на деревообробний комбінат, а вже згодом – на фабрику, де виготовляють музичні інструменти. Невдовзі в мене вдихнули нове життя, перетворивши на піаніно. Я стояло серед подібних мені соплеменників, вилискуючи новісінькими лакованими боками. Коли хтось торкався клавіш, молоточки вдаряли по струнах і з моєї дерев’яної утроби вилітали чаруючі звуки.

Куди тільки не кидала мене доля. Спочатку по моїх клавішах бігали тендітні пальчики синьоокої дівчинки, яка щодня розучувала нудні гами і фуги. Не все вдавалося їй з першого разу, тому час від часу ті пальчики боляче били по клавіатурі, від чого струни всередині голосно зойкали. Та я мужньо терпіло ці тимчасові тортури, бо дитячі сльози, що капали з рожевих щічок, пекли дужче за вогонь. У такі моменти хотілося хоч чимось зарадити маленькій учениці.  Читати далі »

Позначки:,

Катерина ГАЗІЗЯНОВА. У тихому болоті

Телевізор працював майже 365 днів на рік. Тато ніяк його не міг налаштувати, тому він показував лише один канал – телемагазин. Цілодобово там гарненькі панночки з доведеними до красивої потворності обличчями та з неприродно білими посмішками розпиналися аби той, хто сидить біля екрану подзвонив і придбав речі, які «стовідсотково полегшать життя». Найбільше його дивилася мама, менеджер по домашньому господарству.

– Мамо, в нас є щось поїсти? – запитав син, який не відводячи очей від монітора комп’ютера, поїдав чіпси у позі ембріона.

– Так-так, – підірвалася вона з місця перед телевізором і поспішила до сина. – Тут фритюрницю рекламували. Я купила, ну, не втрималась… Ой! – спотикнулася вона об купу пилососів і схопилася за ногу. – Ось, я зробила тобі ще чіпсів. Цього разу з беконом.  Читати далі »

Позначки:,

Сергій БОВИКІН. Російська мова

Російська мова
Стала на заваді
Для розвитку
Великої країни.
Тепер вона
Прирівнюється зраді  Читати далі »

Позначки:,

Хобі дядька Семена (№55)

Ну, що можна зробити в серпні за один день пересічному громадянину? Встати, наприклад, зранку, поснідати, потім піти на роботу і стомитись, так стомитись, що вже й пива того не хочеться; нашвидкуруч випити – таки те пиво, прийти додому, повечеряти, що Бог дав, ввімкнути і вимкнути телевізор – одне й те саме щодня, – взяти розгорнути і загорнути газети. У дядька Семена зовсім інша робота, і він вам не пересічний громадянин – він сам по собі.  Читати далі »

Позначки:, , ,

Найкращий відпочинок – у лісі (№54)

Чоловік, певна річ, – не жінка: так уже Бог створив,що чоловік навіть у вільний від роботи час працює. Або на риболовлі, або на полюванні, або в лісі, де збирає ягоди, – аби не сидіти вдома без діла. Ось така наполеглива робота і є для нього відпочинком для душі і тіла. Наше з Вами завдання –довести, що відпочинок у лісі є найефективнішим у будь – якому плані: фінансово – економічному, політичному, господарському. Будьте спокійні. Це набагато простіше, ніж довести, що 2*2=4.  Читати далі »

Позначки:, , ,

Чекіст, син чекіста: презентація книжкової новинки

Microsoft Word - ????????687

У п’ятницю 11 квітня о 14:00 у рамках ІV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» відбудеться представлення нового роману від майстерного оповідача та досвідченого хроніста. Одразу три майстри жанрової літератури представлятимуть нову книжку одного з них: Сергій Батурин, його новий роман «Потомственный чекист» і гості презентації — майстри історій Олексій Нікітін (Алексей Никитин) і Наталка Шевченко.  Читати далі »

Позначки:,

Михайло НІЗОВЦОВ. Адаптація

1. По шияці

Вчора дядькові виповнилося очікуваних  шістдесят років, і дядько опинився на пенсії. Вихід відмітив у забігайлівці. Проснувся удосвіта у міліцейському відділенні: кишені – вивернуті, ребрам – боляче. Щоб відпустили додому – заплати! А чим?

– Дзвони тітці! – черговий не жартував. – Послуга за телефон – за окрему плату: на пляшку! Ми міняємось! До зміни – вспієш?

Прибігла тітка:

– Батюшки! Якого лиха накоїв? – вереснула.  Читати далі »

Позначки:

Баса Джанікашвілі та його «Омобана», або «Стріляй!» — українською

Microsoft Word - ????????586

Допрем’єрна презентація книги

У четвер 10 квітня о 15:00 в рамках ІV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» в Києві відбудеться перша допрем’єрна презентація першого за останні 20 років українського видання роману сучасного грузинського автора в Україні за участі автора, перекладача та засновника одного зі знакових українських видавництв, з читаннями фрагментів перекладу у виконанні акторів нового складу театру «ДАХ», із дискусією про гостинність і покарання «Війна ніколи не закінчується» і… з грузинським вином.   Читати далі »

Позначки:, , , ,

Вероніка ГРЕБЕНЮК. Сьогодні

Сьогодні чудовий день. Здається, я трохи зрозуміла, чому існують життєрадісні оптимісти. Нібито й зима, а весна м’яко зіштовхнула її стусаном. Більшість калюж вже висохли і перетворилися на бруд. Я йшла і дивилася на небо. Це вельми незручно, коли йдеш кудись, бо я мало не заїхала носом у багнюку.

Але зараз я не буду описувати природу, і прикрашати її своїми захопленим репетуванням. Просто саме сьогодні я вперше відчула небувалу легкість. Начебто усі тягарі, турботи і проблеми разом зникли, даючи мені вільно дихати.

Ти піднімаєш очі вгору і бачиш білі хмари, які вітер перетворив у найхитромудріші візерунки та сплетіння. Ти бачиш у хмарах фігури, уявляючи собі різних звіряток, людей і багато чого іншого. А за хмарами видніється блакитне небо, та зграї птахів, що летять над тобою .  Читати далі »

Позначки:,

Вероніка ГРЕБЕНЮК. Десять

Присвячую Катерині Пащенко

Запах раннього квітня. Це такий собі мікс із запаху дощу, абрикосового дерева, що розквітло, та весняного вологого вітру. На небі я вже нарахував десять відтінків сірого. Стоячи в одному довгому халаті та штанях на ганку під’їзду, я чітко відчував подих весни. Вона витягла мене з тієї барлоги, в якій я навмисно закрився на довгий час. За останні десять років я тільки що вийшов на вулицю за власною волею. Аби помилуватися весною. Вітер грався з кінчиками мого махрового халатику та дмухав у лице. А я все ще стояв на ганку, вдивлявся в уквітчані дерева без листя, у майже–повністю–сіре небо, де сонце вже розводило хмари. Я неначе бачив ці золотаво–білі руки, що просочувались у найменші щілини між дощовими хмаринками, розводячи їх у різні сторони, тим самим розчищаючи собі путь, аби освітити цю грішну землю. Вдихаючи повною груддю, наповнене пахощами повітря, я збирав у долоню останні краплі води, що освіжила цей маленький клаптик світу. Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Дев’ять. Десять… У моїй руці, наче у чаші, вмістилося рівно десять крапель квітневого дощу. Сонячні долоні–промені засвітили мені на обличчя, осліплюючи своєю недоторканною білизною. Як в дитинстві, я випив цей сплав трьох молекул. В ці десять секунд щось змінилося. Поряд із собою я чітко відчув чиюсь невидиму, неосяжну присутність.  Читати далі »

Позначки:,

...102030...697071...80...Остання