оповідання

...456

Борис БЕЗКОРОВАЙНИЙ. Коли ми вдихнули на повні груди

Разом з Андрієм в будинок увірвалося вуличне повітря, схоже на сухий темний туман. Він квапливо зачинив двері і скинув з плеча сумку. Обережно, щоб не натрусити на бетонну підлогу пилюки, зняв свою куртку, присипану чорним порохом.

-​ Соня! Ти дивилась новини? – крикнув ще із порогу.

Соня, його дружина, вибігла з кухні. На ній був сіруватий, як і стіни їхнього помешкання, фартух. У руці Соня тримала ополоника.  (більше…)

Позначки:,

Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Мертвий – живий, або Реінкарнація

Говорячи про себе, я звично вживаю дієслова чоловічого роду. Хоча мені більше личив би займенник: «воно».

Адже, здається, чудовисько – воно, а не він.

Втім, я ніколи не морочився з цим питанням. Я ніколи… не думав. Прокидався. Не думаючи йшов пити душу. Ситий, лягав знову. Засинав. І так – по колу.  (більше…)

Позначки:, , , ,

Арсенія ВЕЛИКА. Місто під назвою Старість

Спочатку слід зазначити, що тут я опинилася цілком випадково. Хтось десь наплутав з розкладами, маршрутами, станціями, терміналами, і от я сиджу на валізах невідомо де. За затемненими вікнами не видно, це день чи ніч, і взагалі я вже заплуталась, хто я така.

 

Більше за все в житті не любила довго чекати, особливо в незнайомих місцях, особливо в таких, як вокзали. Усіляких там Борисполях, Шереметєвих, Шарлях де Голях… Але ж от сиджу. Гучномовець десь там вітає прибулих, шукає тих, хто загубився чи відкладає рейси. Інформація лунає безперестану. Нічого не зрозумієш в цьому мурашнику.  (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Генацвале

Софія їхала нічним курортним містом і з цікавістю споглядала через скло машини на краєвиди за вікном. Таксист-грузин, помітивши Софіїну зацікавленість, охоче і з властивою кавказцям гордістю, розповідав про рідне місто, вихваляючи його красу. Софія уважно слухала і щиро дивувалася. Нічний півторагодинний переліт майже не дав про себе знати, адже попереду були два тижні відпочинку від нудного монотонного життя, сірих буднів і набридлих проблем. Душа було сповнена якоюсь невимовною радістю і очікуванням чогось нового й незвичного. Такий дивний стан Софія відчула ще на підльоті до Аджарії, а щойно шасі літака торкнулися злітної смуги, цей стан посилився.  (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Незабудки

Багато років тому, коли я ще був зовсім молодий, волею долі опинився в одному забутому Богом селі, єдиною перевагою якого були чудові краєвиди. Вони полонили своєю красою в будь-яку пору року і в будь-який час доби. Це був шматочок первозданної природи, де випадково опинилися люди. Саме ця краса й рятувала мене від нестерпної нудьги і бажання якнайшвидше втекти до цивілізації.

Весна тоді видалася теплою, з частими, але недовгими зливами. Зелень напилася вдосталь вологи, від чого все буяло невимовною красою і в садах біля кожної хати, і в безкраїх полях.

Якось одного травневого вечора, коли в повітрі духмяно пахло медом, я довго бродив околицями села, не в силі повернутися до кімнати, яку винаймав у однієї селянки. Стіни тиснули на мене, немов невидимий прес, в них я задихався, а на лоні природи мої муки скінчалися.  (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Історія одного піаніно

Колись я було деревом, високим, струнким, з густою розлогою кроною та міцним корінням. Узимку я красувалося, немов паризький франт, білою пухнастою шапкою, яку щороку дарувала мені заметіль. А влітку пташки весело щебетали на моїх вітах, радіючи сонцю і теплу. Та одного ранку прийшли люди, спиляли мене і відвезли спочатку на деревообробний комбінат, а вже згодом – на фабрику, де виготовляють музичні інструменти. Невдовзі в мене вдихнули нове життя, перетворивши на піаніно. Я стояло серед подібних мені соплеменників, вилискуючи новісінькими лакованими боками. Коли хтось торкався клавіш, молоточки вдаряли по струнах і з моєї дерев’яної утроби вилітали чаруючі звуки.

Куди тільки не кидала мене доля. Спочатку по моїх клавішах бігали тендітні пальчики синьоокої дівчинки, яка щодня розучувала нудні гами і фуги. Не все вдавалося їй з першого разу, тому час від часу ті пальчики боляче били по клавіатурі, від чого струни всередині голосно зойкали. Та я мужньо терпіло ці тимчасові тортури, бо дитячі сльози, що капали з рожевих щічок, пекли дужче за вогонь. У такі моменти хотілося хоч чимось зарадити маленькій учениці.  (більше…)

Позначки:,

Вероніка ГРЕБЕНЮК. Сьогодні

Сьогодні чудовий день. Здається, я трохи зрозуміла, чому існують життєрадісні оптимісти. Нібито й зима, а весна м’яко зіштовхнула її стусаном. Більшість калюж вже висохли і перетворилися на бруд. Я йшла і дивилася на небо. Це вельми незручно, коли йдеш кудись, бо я мало не заїхала носом у багнюку.

Але зараз я не буду описувати природу, і прикрашати її своїми захопленим репетуванням. Просто саме сьогодні я вперше відчула небувалу легкість. Начебто усі тягарі, турботи і проблеми разом зникли, даючи мені вільно дихати.

Ти піднімаєш очі вгору і бачиш білі хмари, які вітер перетворив у найхитромудріші візерунки та сплетіння. Ти бачиш у хмарах фігури, уявляючи собі різних звіряток, людей і багато чого іншого. А за хмарами видніється блакитне небо, та зграї птахів, що летять над тобою .  (більше…)

Позначки:,

Вероніка ГРЕБЕНЮК. Десять

Присвячую Катерині Пащенко

Запах раннього квітня. Це такий собі мікс із запаху дощу, абрикосового дерева, що розквітло, та весняного вологого вітру. На небі я вже нарахував десять відтінків сірого. Стоячи в одному довгому халаті та штанях на ганку під’їзду, я чітко відчував подих весни. Вона витягла мене з тієї барлоги, в якій я навмисно закрився на довгий час. За останні десять років я тільки що вийшов на вулицю за власною волею. Аби помилуватися весною. Вітер грався з кінчиками мого махрового халатику та дмухав у лице. А я все ще стояв на ганку, вдивлявся в уквітчані дерева без листя, у майже–повністю–сіре небо, де сонце вже розводило хмари. Я неначе бачив ці золотаво–білі руки, що просочувались у найменші щілини між дощовими хмаринками, розводячи їх у різні сторони, тим самим розчищаючи собі путь, аби освітити цю грішну землю. Вдихаючи повною груддю, наповнене пахощами повітря, я збирав у долоню останні краплі води, що освіжила цей маленький клаптик світу. Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Дев’ять. Десять… У моїй руці, наче у чаші, вмістилося рівно десять крапель квітневого дощу. Сонячні долоні–промені засвітили мені на обличчя, осліплюючи своєю недоторканною білизною. Як в дитинстві, я випив цей сплав трьох молекул. В ці десять секунд щось змінилося. Поряд із собою я чітко відчув чиюсь невидиму, неосяжну присутність.  (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Сповідь Галатеї

Дощ стікав невпинними ручаями по холодному віконному склу, наповнюючи душу пекучими слізьми. Який парадокс: дощ у лютому! Такий же парадокс, як і саме життя…

Марта дивилася на заплакане й сіре від смутку вікно. Така ж заплакана в неї і душа. Марта згадувала вчорашній день і ту розмову. Власне кажучи, ніякої розмови не відбулося. Просто стався виплеск нікому не потрібних емоцій, що накопичилися за тривалий час тяжкої душевної боротьби.

“Краще б я цього не робила”, – Марта, з силою закусивши губу, спостерігала, як крапля за краплею, падаючи з піднебесся на грішну землю, малюють на склі дощовий візерунок. Шляхи деяких перетиналися, інші ж продовжували бігти наввипередки одна одній, так і не зазнавши щастя поєднання.  (більше…)

Позначки:,

Юлія ХОТИН. Новий етап

Спека пролазила крізь прочинене вікно і розповзалась по всіх куточках зали. Здавалось, вона була скрізь: заважала дихати, пекла тіло, сліпила очі, чистила вуха, пролазила в рот і застрягала в горлянці, сідала на плечі, вкладалась на руки, вмощувалась на коліна. Але найголовніше було те, що літня жара, наче сковорідка, підігрівала і без неї гарячу ситуацію!

У огрядного, передпенсійного віку, судді піт стікав по скронях і по шиї. Він з поспіхом витирав його акуратною, напрасованою. напарфумованою носовою хустинкою, аби піт часом не потрапив на комір і не наробив на ньому брудних рубців.

У судовій кімнаті, крім нього, – троє людей. Він, вона…. І осторонь, позаду якась похилого віку жінка.  (більше…)

Позначки:,

...456