оповідання

...567

Анна EDELWEISS. Генацвале

Софія їхала нічним курортним містом і з цікавістю споглядала через скло машини на краєвиди за вікном. Таксист-грузин, помітивши Софіїну зацікавленість, охоче і з властивою кавказцям гордістю, розповідав про рідне місто, вихваляючи його красу. Софія уважно слухала і щиро дивувалася. Нічний півторагодинний переліт майже не дав про себе знати, адже попереду були два тижні відпочинку від нудного монотонного життя, сірих буднів і набридлих проблем. Душа було сповнена якоюсь невимовною радістю і очікуванням чогось нового й незвичного. Такий дивний стан Софія відчула ще на підльоті до Аджарії, а щойно шасі літака торкнулися злітної смуги, цей стан посилився.  (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Незабудки

Багато років тому, коли я ще був зовсім молодий, волею долі опинився в одному забутому Богом селі, єдиною перевагою якого були чудові краєвиди. Вони полонили своєю красою в будь-яку пору року і в будь-який час доби. Це був шматочок первозданної природи, де випадково опинилися люди. Саме ця краса й рятувала мене від нестерпної нудьги і бажання якнайшвидше втекти до цивілізації.

Весна тоді видалася теплою, з частими, але недовгими зливами. Зелень напилася вдосталь вологи, від чого все буяло невимовною красою і в садах біля кожної хати, і в безкраїх полях.

Якось одного травневого вечора, коли в повітрі духмяно пахло медом, я довго бродив околицями села, не в силі повернутися до кімнати, яку винаймав у однієї селянки. Стіни тиснули на мене, немов невидимий прес, в них я задихався, а на лоні природи мої муки скінчалися.  (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Історія одного піаніно

Колись я було деревом, високим, струнким, з густою розлогою кроною та міцним корінням. Узимку я красувалося, немов паризький франт, білою пухнастою шапкою, яку щороку дарувала мені заметіль. А влітку пташки весело щебетали на моїх вітах, радіючи сонцю і теплу. Та одного ранку прийшли люди, спиляли мене і відвезли спочатку на деревообробний комбінат, а вже згодом – на фабрику, де виготовляють музичні інструменти. Невдовзі в мене вдихнули нове життя, перетворивши на піаніно. Я стояло серед подібних мені соплеменників, вилискуючи новісінькими лакованими боками. Коли хтось торкався клавіш, молоточки вдаряли по струнах і з моєї дерев’яної утроби вилітали чаруючі звуки.

Куди тільки не кидала мене доля. Спочатку по моїх клавішах бігали тендітні пальчики синьоокої дівчинки, яка щодня розучувала нудні гами і фуги. Не все вдавалося їй з першого разу, тому час від часу ті пальчики боляче били по клавіатурі, від чого струни всередині голосно зойкали. Та я мужньо терпіло ці тимчасові тортури, бо дитячі сльози, що капали з рожевих щічок, пекли дужче за вогонь. У такі моменти хотілося хоч чимось зарадити маленькій учениці.  (більше…)

Позначки:,

Вероніка ГРЕБЕНЮК. Сьогодні

Сьогодні чудовий день. Здається, я трохи зрозуміла, чому існують життєрадісні оптимісти. Нібито й зима, а весна м’яко зіштовхнула її стусаном. Більшість калюж вже висохли і перетворилися на бруд. Я йшла і дивилася на небо. Це вельми незручно, коли йдеш кудись, бо я мало не заїхала носом у багнюку.

Але зараз я не буду описувати природу, і прикрашати її своїми захопленим репетуванням. Просто саме сьогодні я вперше відчула небувалу легкість. Начебто усі тягарі, турботи і проблеми разом зникли, даючи мені вільно дихати.

Ти піднімаєш очі вгору і бачиш білі хмари, які вітер перетворив у найхитромудріші візерунки та сплетіння. Ти бачиш у хмарах фігури, уявляючи собі різних звіряток, людей і багато чого іншого. А за хмарами видніється блакитне небо, та зграї птахів, що летять над тобою .  (більше…)

Позначки:,

Вероніка ГРЕБЕНЮК. Десять

Присвячую Катерині Пащенко

Запах раннього квітня. Це такий собі мікс із запаху дощу, абрикосового дерева, що розквітло, та весняного вологого вітру. На небі я вже нарахував десять відтінків сірого. Стоячи в одному довгому халаті та штанях на ганку під’їзду, я чітко відчував подих весни. Вона витягла мене з тієї барлоги, в якій я навмисно закрився на довгий час. За останні десять років я тільки що вийшов на вулицю за власною волею. Аби помилуватися весною. Вітер грався з кінчиками мого махрового халатику та дмухав у лице. А я все ще стояв на ганку, вдивлявся в уквітчані дерева без листя, у майже–повністю–сіре небо, де сонце вже розводило хмари. Я неначе бачив ці золотаво–білі руки, що просочувались у найменші щілини між дощовими хмаринками, розводячи їх у різні сторони, тим самим розчищаючи собі путь, аби освітити цю грішну землю. Вдихаючи повною груддю, наповнене пахощами повітря, я збирав у долоню останні краплі води, що освіжила цей маленький клаптик світу. Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Дев’ять. Десять… У моїй руці, наче у чаші, вмістилося рівно десять крапель квітневого дощу. Сонячні долоні–промені засвітили мені на обличчя, осліплюючи своєю недоторканною білизною. Як в дитинстві, я випив цей сплав трьох молекул. В ці десять секунд щось змінилося. Поряд із собою я чітко відчув чиюсь невидиму, неосяжну присутність.  (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Сповідь Галатеї

Дощ стікав невпинними ручаями по холодному віконному склу, наповнюючи душу пекучими слізьми. Який парадокс: дощ у лютому! Такий же парадокс, як і саме життя…

Марта дивилася на заплакане й сіре від смутку вікно. Така ж заплакана в неї і душа. Марта згадувала вчорашній день і ту розмову. Власне кажучи, ніякої розмови не відбулося. Просто стався виплеск нікому не потрібних емоцій, що накопичилися за тривалий час тяжкої душевної боротьби.

“Краще б я цього не робила”, – Марта, з силою закусивши губу, спостерігала, як крапля за краплею, падаючи з піднебесся на грішну землю, малюють на склі дощовий візерунок. Шляхи деяких перетиналися, інші ж продовжували бігти наввипередки одна одній, так і не зазнавши щастя поєднання.  (більше…)

Позначки:,

Юлія ХОТИН. Новий етап

Спека пролазила крізь прочинене вікно і розповзалась по всіх куточках зали. Здавалось, вона була скрізь: заважала дихати, пекла тіло, сліпила очі, чистила вуха, пролазила в рот і застрягала в горлянці, сідала на плечі, вкладалась на руки, вмощувалась на коліна. Але найголовніше було те, що літня жара, наче сковорідка, підігрівала і без неї гарячу ситуацію!

У огрядного, передпенсійного віку, судді піт стікав по скронях і по шиї. Він з поспіхом витирав його акуратною, напрасованою. напарфумованою носовою хустинкою, аби піт часом не потрапив на комір і не наробив на ньому брудних рубців.

У судовій кімнаті, крім нього, – троє людей. Він, вона…. І осторонь, позаду якась похилого віку жінка.  (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Сімба

Над саваною знову нісся страшний, розпачливий рик, від якого аж моторошно ставало на душі. То ридала молода левиця Сімба.

Тиждень тому в савану вдерлися жорстокі, бездушні істоти, які ходять на двох ногах і їздять на чотирьох колеса, зчинили стрілянину і галас, від чого звірі тікали в різні боки, ховаючись, хто де може. Ці істоти, що звуться людьми, вбили лева і забрали двох левенят. Батько-лев, як міг, захищав, сімейство, прикриваючи собою молоду матір з дитинчатами. Але люди виявилися хитрішими. В руках одного з них якась довга палиця блимнула спалахом вогню, і лев відчув у міцних грудях нестерпний біль. За хвилину його тваринна душа вже піднімалася над землею, навіки прощаючись із милою Сімбою.

Небезпечне коло звужувалося, а в центрі нього була левиця. Злі люди з карабінами напоготові мовчки дивилися дикій тварині в очі і чекали моменту, коли можна буде в неї запустити не один грам свинцю. (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Блакитні вогники

Присвячується М.М.Г.

Марічка сиділа на березі й задумливо дивилася вгору. Що вона там запримітила? Це необачне сонце… Поволі сідаючи за гори, воно необережно зачепило відерце, і чорно-синя фарба залила небо і землю. Настала ніч…

З Маріччиних грудей вирвався тихий стогін. “Ш-ш-ш-ш-ш”, – заспокоїли смереки.

Легкий вітерець, немов закоханий легінь, голубив дівоче волосся, перебирав біляві кільчики, лоскотав ними обличчя.  (більше…)

Позначки:,

Елайн РОЙЗ. Помаранчеві вогні війни

Коли мене хтось раптом запитує, як це воно жити нічого не бачучи, я відповідаю, що чудово. Так, я не бачу цього суворого світу, овіяного попелом і смертю війни. Але все ж я чую, та мало коли вірю своїм вухам. Я чую біль і крики, а інколи радість і надію. Коли мене запитують, що я бачу перед собою, я кажу, що бачу її – мою Оксану, легку та ніжну. Вона стоїть переді мною, коли я заплющую очі, і не покидає мене, коли розплющую.

Рання весна. 1943 рік. Вже потихеньку танув сніг, і на вулицях ріками лилася вода. На диво, кругом було тихо. Вже перестали ревіти гармати, не виднілися вогні солдатських рушниць, деінде бавилися безпритульні діти. Люди боялися вистромлювати носи зі своїх домівок. Раптом фашисти… Та про це ніхто не смів говорити, хоча багато хто думав. З останнього нападу фашиських офіцерів пройшло шість місяців, і мешканці села Підльохівка потроху поверталися до нормального життя.

Того дня я сидів на ганку і вистругував із дерева фігурки різних звірів. На вулиці була підозріла тиша, і це не давало мені спокою. Здавалося, що ось-ось повинно щось початися. Я це відчував. Але хто б мені повірив, якби я сказав це якомусь перехожому на вулиці, або навіть власній дружині. Хто б повірив хворому чоловікові, якого навіть до армії не взяли?  (більше…)

Позначки:, ,

...567