оповідання

...456

Анна EDELWEISS. Сімба

Над саваною знову нісся страшний, розпачливий рик, від якого аж моторошно ставало на душі. То ридала молода левиця Сімба.

Тиждень тому в савану вдерлися жорстокі, бездушні істоти, які ходять на двох ногах і їздять на чотирьох колеса, зчинили стрілянину і галас, від чого звірі тікали в різні боки, ховаючись, хто де може. Ці істоти, що звуться людьми, вбили лева і забрали двох левенят. Батько-лев, як міг, захищав, сімейство, прикриваючи собою молоду матір з дитинчатами. Але люди виявилися хитрішими. В руках одного з них якась довга палиця блимнула спалахом вогню, і лев відчув у міцних грудях нестерпний біль. За хвилину його тваринна душа вже піднімалася над землею, навіки прощаючись із милою Сімбою.

Небезпечне коло звужувалося, а в центрі нього була левиця. Злі люди з карабінами напоготові мовчки дивилися дикій тварині в очі і чекали моменту, коли можна буде в неї запустити не один грам свинцю. (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Блакитні вогники

Присвячується М.М.Г.

Марічка сиділа на березі й задумливо дивилася вгору. Що вона там запримітила? Це необачне сонце… Поволі сідаючи за гори, воно необережно зачепило відерце, і чорно-синя фарба залила небо і землю. Настала ніч…

З Маріччиних грудей вирвався тихий стогін. “Ш-ш-ш-ш-ш”, – заспокоїли смереки.

Легкий вітерець, немов закоханий легінь, голубив дівоче волосся, перебирав біляві кільчики, лоскотав ними обличчя.  (більше…)

Позначки:,

Елайн РОЙЗ. Помаранчеві вогні війни

Коли мене хтось раптом запитує, як це воно жити нічого не бачучи, я відповідаю, що чудово. Так, я не бачу цього суворого світу, овіяного попелом і смертю війни. Але все ж я чую, та мало коли вірю своїм вухам. Я чую біль і крики, а інколи радість і надію. Коли мене запитують, що я бачу перед собою, я кажу, що бачу її – мою Оксану, легку та ніжну. Вона стоїть переді мною, коли я заплющую очі, і не покидає мене, коли розплющую.

Рання весна. 1943 рік. Вже потихеньку танув сніг, і на вулицях ріками лилася вода. На диво, кругом було тихо. Вже перестали ревіти гармати, не виднілися вогні солдатських рушниць, деінде бавилися безпритульні діти. Люди боялися вистромлювати носи зі своїх домівок. Раптом фашисти… Та про це ніхто не смів говорити, хоча багато хто думав. З останнього нападу фашиських офіцерів пройшло шість місяців, і мешканці села Підльохівка потроху поверталися до нормального життя.

Того дня я сидів на ганку і вистругував із дерева фігурки різних звірів. На вулиці була підозріла тиша, і це не давало мені спокою. Здавалося, що ось-ось повинно щось початися. Я це відчував. Але хто б мені повірив, якби я сказав це якомусь перехожому на вулиці, або навіть власній дружині. Хто б повірив хворому чоловікові, якого навіть до армії не взяли?  (більше…)

Позначки:, ,

Василь ЮДОВ. Орден під свято

Хоч говорилося, що в радянський час нагороди роздавали праворуч і ліворуч, це не вірно. Нагороди роздавали планово, для підтримки планової економіки, вони розподілялися рівномірно по регіонах і районам усієї могутньої і великої країни, відповідно до календарних ювілеїв або свят. От і прийшла черга нагородити Ленський район.

У райком партії надійшов циркуляр знайти кандидата і представити його до нагородження орденом Леніна. У циркулярі говорилося, що це повинен бути комсомолець віком не старше двадцяти семи років, ріст сто сімдесят, очі блакитні або карі, одружений, щоб мав трьох дітей, ну і, звичайно, був морально стійкий…

Перший секретар Ленського райкому партії Кізяченко терміново викликав до себе секретаря райкому комсомолу Будякіна і загрузив:  (більше…)

Позначки:,

Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Заплановане вбивство: як усе починалось

Найбільше батько любив не мене і навіть не мою матір, а великого рудого кота. Останній з’явився у нас, коли ми святкували нове тисячоліття. Тоді я, ще дев’ятирічна дівчинка з вірою в Діда Мороза, схопила подарунок з-під ялинки і, відкривши коробку, побачила живе кошеня з чудовими зеленими очима. Здається, воно спало, доки я його не потривожила. Воно дивилось на мене зі страхом, навіть коли я несміливо почухала за гостроверхими вушками. Батько майже відразу забрав його, «щоб погодувати», але насправді — я збагнула це лише через десять років — йому хотілося заспокоїти нещасне, відірване від мамки звіреня. Зрештою, прізвисько для кота вигадав теж батько. Він назвав його Ареєм.

Поки я ходила у школу й університет, майже нічого не помічала. На думці було навчання і розваги з ровесниками, не такими нудними, як мої рідні. Я веселилася на чисельних дискотеках, ходила на побачення і водночас устигала підготуватись до іспитів. Я не гналася за червоним дипломом, а проте отримала його.

Тоді все почалось.   (більше…)

Позначки:,

...456