проза

...678

Анна EDELWEISS. Історія одного піаніно

Колись я було деревом, високим, струнким, з густою розлогою кроною та міцним корінням. Узимку я красувалося, немов паризький франт, білою пухнастою шапкою, яку щороку дарувала мені заметіль. А влітку пташки весело щебетали на моїх вітах, радіючи сонцю і теплу. Та одного ранку прийшли люди, спиляли мене і відвезли спочатку на деревообробний комбінат, а вже згодом – на фабрику, де виготовляють музичні інструменти. Невдовзі в мене вдихнули нове життя, перетворивши на піаніно. Я стояло серед подібних мені соплеменників, вилискуючи новісінькими лакованими боками. Коли хтось торкався клавіш, молоточки вдаряли по струнах і з моєї дерев’яної утроби вилітали чаруючі звуки.

Куди тільки не кидала мене доля. Спочатку по моїх клавішах бігали тендітні пальчики синьоокої дівчинки, яка щодня розучувала нудні гами і фуги. Не все вдавалося їй з першого разу, тому час від часу ті пальчики боляче били по клавіатурі, від чого струни всередині голосно зойкали. Та я мужньо терпіло ці тимчасові тортури, бо дитячі сльози, що капали з рожевих щічок, пекли дужче за вогонь. У такі моменти хотілося хоч чимось зарадити маленькій учениці.  (більше…)

Позначки:,

Катерина ГАЗІЗЯНОВА. У тихому болоті

Телевізор працював майже 365 днів на рік. Тато ніяк його не міг налаштувати, тому він показував лише один канал – телемагазин. Цілодобово там гарненькі панночки з доведеними до красивої потворності обличчями та з неприродно білими посмішками розпиналися аби той, хто сидить біля екрану подзвонив і придбав речі, які «стовідсотково полегшать життя». Найбільше його дивилася мама, менеджер по домашньому господарству.

– Мамо, в нас є щось поїсти? – запитав син, який не відводячи очей від монітора комп’ютера, поїдав чіпси у позі ембріона.

– Так-так, – підірвалася вона з місця перед телевізором і поспішила до сина. – Тут фритюрницю рекламували. Я купила, ну, не втрималась… Ой! – спотикнулася вона об купу пилососів і схопилася за ногу. – Ось, я зробила тобі ще чіпсів. Цього разу з беконом.  (більше…)

Позначки:,

Михайло НІЗОВЦОВ. Адаптація

1. По шияці

Вчора дядькові виповнилося очікуваних  шістдесят років, і дядько опинився на пенсії. Вихід відмітив у забігайлівці. Проснувся удосвіта у міліцейському відділенні: кишені – вивернуті, ребрам – боляче. Щоб відпустили додому – заплати! А чим?

– Дзвони тітці! – черговий не жартував. – Послуга за телефон – за окрему плату: на пляшку! Ми міняємось! До зміни – вспієш?

Прибігла тітка:

– Батюшки! Якого лиха накоїв? – вереснула.  (більше…)

Позначки:

Вероніка ГРЕБЕНЮК. Сьогодні

Сьогодні чудовий день. Здається, я трохи зрозуміла, чому існують життєрадісні оптимісти. Нібито й зима, а весна м’яко зіштовхнула її стусаном. Більшість калюж вже висохли і перетворилися на бруд. Я йшла і дивилася на небо. Це вельми незручно, коли йдеш кудись, бо я мало не заїхала носом у багнюку.

Але зараз я не буду описувати природу, і прикрашати її своїми захопленим репетуванням. Просто саме сьогодні я вперше відчула небувалу легкість. Начебто усі тягарі, турботи і проблеми разом зникли, даючи мені вільно дихати.

Ти піднімаєш очі вгору і бачиш білі хмари, які вітер перетворив у найхитромудріші візерунки та сплетіння. Ти бачиш у хмарах фігури, уявляючи собі різних звіряток, людей і багато чого іншого. А за хмарами видніється блакитне небо, та зграї птахів, що летять над тобою .  (більше…)

Позначки:,

Вероніка ГРЕБЕНЮК. Десять

Присвячую Катерині Пащенко

Запах раннього квітня. Це такий собі мікс із запаху дощу, абрикосового дерева, що розквітло, та весняного вологого вітру. На небі я вже нарахував десять відтінків сірого. Стоячи в одному довгому халаті та штанях на ганку під’їзду, я чітко відчував подих весни. Вона витягла мене з тієї барлоги, в якій я навмисно закрився на довгий час. За останні десять років я тільки що вийшов на вулицю за власною волею. Аби помилуватися весною. Вітер грався з кінчиками мого махрового халатику та дмухав у лице. А я все ще стояв на ганку, вдивлявся в уквітчані дерева без листя, у майже–повністю–сіре небо, де сонце вже розводило хмари. Я неначе бачив ці золотаво–білі руки, що просочувались у найменші щілини між дощовими хмаринками, розводячи їх у різні сторони, тим самим розчищаючи собі путь, аби освітити цю грішну землю. Вдихаючи повною груддю, наповнене пахощами повітря, я збирав у долоню останні краплі води, що освіжила цей маленький клаптик світу. Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Дев’ять. Десять… У моїй руці, наче у чаші, вмістилося рівно десять крапель квітневого дощу. Сонячні долоні–промені засвітили мені на обличчя, осліплюючи своєю недоторканною білизною. Як в дитинстві, я випив цей сплав трьох молекул. В ці десять секунд щось змінилося. Поряд із собою я чітко відчув чиюсь невидиму, неосяжну присутність.  (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Сповідь Галатеї

Дощ стікав невпинними ручаями по холодному віконному склу, наповнюючи душу пекучими слізьми. Який парадокс: дощ у лютому! Такий же парадокс, як і саме життя…

Марта дивилася на заплакане й сіре від смутку вікно. Така ж заплакана в неї і душа. Марта згадувала вчорашній день і ту розмову. Власне кажучи, ніякої розмови не відбулося. Просто стався виплеск нікому не потрібних емоцій, що накопичилися за тривалий час тяжкої душевної боротьби.

“Краще б я цього не робила”, – Марта, з силою закусивши губу, спостерігала, як крапля за краплею, падаючи з піднебесся на грішну землю, малюють на склі дощовий візерунок. Шляхи деяких перетиналися, інші ж продовжували бігти наввипередки одна одній, так і не зазнавши щастя поєднання.  (більше…)

Позначки:,

Юлія ХОТИН. Новий етап

Спека пролазила крізь прочинене вікно і розповзалась по всіх куточках зали. Здавалось, вона була скрізь: заважала дихати, пекла тіло, сліпила очі, чистила вуха, пролазила в рот і застрягала в горлянці, сідала на плечі, вкладалась на руки, вмощувалась на коліна. Але найголовніше було те, що літня жара, наче сковорідка, підігрівала і без неї гарячу ситуацію!

У огрядного, передпенсійного віку, судді піт стікав по скронях і по шиї. Він з поспіхом витирав його акуратною, напрасованою. напарфумованою носовою хустинкою, аби піт часом не потрапив на комір і не наробив на ньому брудних рубців.

У судовій кімнаті, крім нього, – троє людей. Він, вона…. І осторонь, позаду якась похилого віку жінка.  (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Сімба

Над саваною знову нісся страшний, розпачливий рик, від якого аж моторошно ставало на душі. То ридала молода левиця Сімба.

Тиждень тому в савану вдерлися жорстокі, бездушні істоти, які ходять на двох ногах і їздять на чотирьох колеса, зчинили стрілянину і галас, від чого звірі тікали в різні боки, ховаючись, хто де може. Ці істоти, що звуться людьми, вбили лева і забрали двох левенят. Батько-лев, як міг, захищав, сімейство, прикриваючи собою молоду матір з дитинчатами. Але люди виявилися хитрішими. В руках одного з них якась довга палиця блимнула спалахом вогню, і лев відчув у міцних грудях нестерпний біль. За хвилину його тваринна душа вже піднімалася над землею, навіки прощаючись із милою Сімбою.

Небезпечне коло звужувалося, а в центрі нього була левиця. Злі люди з карабінами напоготові мовчки дивилися дикій тварині в очі і чекали моменту, коли можна буде в неї запустити не один грам свинцю. (більше…)

Позначки:,

Анна EDELWEISS. Блакитні вогники

Присвячується М.М.Г.

Марічка сиділа на березі й задумливо дивилася вгору. Що вона там запримітила? Це необачне сонце… Поволі сідаючи за гори, воно необережно зачепило відерце, і чорно-синя фарба залила небо і землю. Настала ніч…

З Маріччиних грудей вирвався тихий стогін. “Ш-ш-ш-ш-ш”, – заспокоїли смереки.

Легкий вітерець, немов закоханий легінь, голубив дівоче волосся, перебирав біляві кільчики, лоскотав ними обличчя.  (більше…)

Позначки:,

Єгор КОНИК. Мумія 4. Стара молитва

Передмова

 

«В кожному порядному домі схований свій скелет у шафі», – так кажуть  зазвичай руді та дотепні хлопці з туманного Альбіону. Що вони при цьому мають на увазі, сказати важко, а спитати у нашому селі нема в кого, бо англійці бувають у нас вкрай рідко.

Та в одному з сіл на Полтавщині знедавна стали казати ось як: «У кожній порядній громаді десь схована своя мумія»…

І вони мають рацію. Чому? Бо, мабуть… А я думаю, що не мабуть, а точно мумія та буде дуже схожа на громаду, яка її відкопала.  (більше…)

Позначки:, , , ,

...678